А, може, це останній наш ривок,
Тому зима поставилась лояльно –
У лютому насипала квіток,
Підтримувала нас теплом морально.
А, може, вона знала про біду,
Що з березнем постукає у вікна,
Що знов підкосить землю молоду,
Якій здавалось море по коліна.
І всі ж ми дивувалися, чому
Термометр вмить +10 нам малює,
А це зима побачила пітьму,
Яка й без неї націю змурдує.
Хтось нехтує прогнозом лікарів,
Сміється, коли маска на обличчі:
“Це ж звичний грип! Ну що, як захворів?
Я з ним в лікарні був, здається, тричі!”
Іде собі ще й тикає в лице:
“Бояться цього вірусу, як смерті!”
Як СМЕРТІ! Головне ж то саме це!
Давайте будем хоч тепер відверті.
Ми боїмося, що ось так в притик
Зі смертю завтра будемо стояти.
Безжалісний, безсилий, кволий крик
Ледь-ледь почує Україна-мати.
Ми з вами влаштували карантин,
Щоб просто відтягнути цю подію.
Але ж ОДИН! Всьо лиш хтось ОДИН
І розпочав всесвітню пандемію.
Нам не втікти від Господа руки,
Зато ми з церкви швидко повтікали.
Заснули дзвони, тиша навкруги.
В неділю й “Херувими” не співали.
Корону вірус сам собі вдягнув,
А ми йому вклоняємося нині.
Він так хотів, щоб світ його почув.
Клює легені наживо людині.
Я місяць тому думала, життя
Взяло для мене оберти й заграло.
Нові шляхи, події, відкриття,
Та що дало, кудись саме й забрало.
Бо хто ж ми проти вірусу? Пісок!
Розвіємося вітром між степами.
Це наш терновий молодий вінок.
Біда ж у тім, що сплетений він нами.
20.03.20
Наталія Портяник
(62)
