Святитель Лука Кримський – хірург зі світовим ім’ям, наш сучасник

У багатодітній сім’ї провізора міста Керчі Фелікса Войно-Ясенецького квітневого дня 1877 року народився хлопчик Валентин, яко­му судилося стати видатним діячем православної церкви і відомим ученим-хірургом. Долею було визначено так, що доктор медичних наук Валентин Феліксович Войно-Ясенецький вирішив стати свя­щеником і, незважаючи на гоніння більшовицького режиму, пе­реживши страхіття сталінських в’язниць, не відступився від Бога і завершив свій земний шлях архієпископом Сімферопольським і Кримським під іменем Луки.

Серед своїх ровесників Валентин ще з малих літ вирізнявся кмітливістю, жадобою до знань. Після навчання в Кишинівській, а згодом у Київській гімназіях, юнак вступив на юридичний фа­культет Київського університету св. Володимира. Столиця Давньої Руси-України вразила його красою храмів. Валентин, володіючи талантом художника, відвідував київські церкви, малював з нату­ри. Шукаючи свого покликання, на якийсь час їде до Німеччини, де навчається малярству у приватній школі. Після повернення з Мюн­хена у нього вперше виявилася релігійність, що знайшла втілен­ня в художніх вправах. В. Ф. Войно-Ясенецький згадував у своїх «Спогадах»: «Я кожного дня, а інколи й двічі на день, їздив до Киє­во-Печерської лаври, часто бував у київських храмах і вдома зама­льовував побачене в лаврі і храмах».

Однак вивчення права і захоплення малярством не стали визна­чальними при виборі професії. Юнак вирішує стати лікарем, щоб допомагати людям позбутися тілесної немочі.

1903 року по закінченні медичного факультету Київського універ­ситету юнак розпочинає шлях лікаря-практика. Наступного року з власної ініціативи їде на російсько-японську війну. У Читі мо­лодий завідувач хірургічним відділенням зустрічає сестру милосердя красуню Ганну Василівну Ланську, якій судилося стати йо­го дружиною. Та ще перед цією зустріччю Ганна дала обітницю безшлюбності, вирішила присвятити себе Богові. Пізніше у своїх «Спогадах» В. Ф. Войно-Ясенецький так оповів свою особисту дра­му: «Віддавшись за мене, вона порушила цю обітницю, і вночі пе­ред нашим вінчанням у церкві, вона молилася перед іконою Спасителя і раптом їй здалося, що Христос відвернув Свій Лик і образ Його зник з кіоту. Це було, очевидно, нагадуванням про обітницю, і за порушення Господь тяжко пока­рав жінку нестерпними патологічними ревнощами…»

Працюючи земським лікарем у Симбірській, згодом Курській губерніях, В. Ф. Войно-Ясенецький багато часу віддавав науковим дослідженням, видрукував перші праці з медицини. Він багато опе­рує, формується як хірург широкої спеціалізації, працює в галузі порожнинної, очної хірургії, здійснює хірургічні втручання при пораненнях на серці, головному мозку, суглобах, кістках.

1916 року В. Ф. Войно-Ясенецький захищає у Московському університеті ди­сертацію на ступінь доктора медицини. У зв’язку з призначенням навесні 1917 року головним лікарем і хірургом міста Ташкента, пере­їздить з родиною до Узбекистану, де через два роки помирає від су­хот дружина, залишивши йому четверо маленьких дітей.

Переживши гостру душевну кризу, Валентин Феліксович знай­шов підтримку і розраду лише в Церкві. Він вивчає богослов’я і зближається з ташкентським духівництвом. Якось під час зустрічі з архієпископом Інокентієм, яка сталася на одному з єпархіальних з’їздів, той промовив: «Лікарю, а вам слід бути священиком».

Валентин Феліксович без жодних вагань пристав на пропози­цію архієрея. 1921 року в день свята Стрітення Господнього він був рукопокладений у сан диякона, а через тиж­день – пресвітера. Його призначають священиком Ташкентського кафедрального собору.

Коли Валентин Феліксович приймав священний чин, Святій­ший Патріарх Тихон наставляв його не залишати наукової та практичної медичної діяльності. Отець Валентин і далі лікував людей. Священик-лікар користувався надзвичайним авторитетом серед місцевих жителів. 1923 року отець Валентин, прийнявши чернец­тво та ім’я Луки, стає єпископом. Зазначимо, що єпископ Лу­ка був не лише видатним лікарем, але й талановитим художником. Ім’я його небесного покровителя — святого апостола і євангеліста Луки, – мало для владики особливий зміст, адже свя­тий апостол і євангеліст Лука був і лікарем, і художником, який написав перші ікони Богоматері.

Архієрейську хіротонію здійснили у храмі маленького середньоазійського містечка за зачиненими дверима переслідувані біль­шовицькими безбожниками ієрархи. Звершилося те, до чого ще в юнацькі літа він відчував внутрішнє покликання. Можливо, в ту священну мить пригадався В. Ф. Войно-Ясенецькому випадок 1915 року. Він лише почав писати свою монографію «Нариси гнійної хірургії». І раптом його пронизала невідчепна думка: «Коли книга буде написана, на ній стоятиме ім’я єпископа». Отже, до цієї мети вів його Господь.

Того ж таки року єпископа-хірурга вперше заарештували. Таш­кентські вірні та численні пацієнти на цю акцію влади влаштували сидячий страйк на залізничній колії. Впродовж двох десятиліть тю­ремні ув’язнення, заслання супроводжують владику — Архангель­ська область, Туруханський край…

1924 року закінчується строк заслання. З 1927 по 1930 рік він живе в Ташкенті, відсторонений від медичної діяльності. В квітні 1930 року знову заслання. 1934 року бунтівний хірург повертається до Ташкента, але роботи для неблагонадійної особи немає, і велет медицини працює в районній лікарні в Анжидані. Та все ж таки виходять у світ «Нариси гнійної хірургії», першим виданням. Праця стає науковою новиною. У 1935–1936 роках Войно–Ясенецький очолює в Ташкенті Інститут невідкладної хірургії, розробляє нові і нові операції.

Та приходить зловісний тридцять сьомий. Професор знову за гратами.

Почалася війна. Професор, який відбував заслання у Сибіру в селищі Велика Мурга, пише до Москви: «Як фахівець гнійної хірургії, можу надавати допомогу воїнам в умовах фронту або в тилу». Його лист, коли прийшла суцільна біда, не залишається без відповіді К. Ворошилова. Валентина Феліксовича переводять на поселення до Красноярська. Головний консультант ря­ду військових госпіталів Красноярська у чині архієпископа! Зви­чайно, таке не збігалося з більшовицькими атеїстичними устоями, але здоровий глузд переміг у грізний для країни час і «власти предержащие» відступили. Наприкінці 1943 р. він обіймає посаду кон­сультанта госпіталів у Тамбові, одночасно залишаючись правлячим архієреєм. Як і раніше, архієпископ Лука поєднує службу свяще­ника з обов’язками хірурга. Він працює в госпіталях, передає свій досвід молодим лікарям.

Попри несприйняття ідеоло­гічних засад лікаря влада мусила відзначити його ратний подвиг: він був нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Віт­чизняній війні 1941—1945 рр.». «Священний Синод, — згадував В. Войно-Ясенецький, — прирівняв моє лікування ранених до доб­лесного архієрейського служіння і надав мені сан архієпископа».

У 1944 р. Валентина Войно-Ясенецького за фундаментальну працю «Нариси гнійної хірургії» удостоєно Сталінської премії пер­шого ступеня. Про величезний внесок ученого під час Другої сві­тової війни писав тодішній народний комісар охорони здоров’я СРСР Г. Митєрєв: «В. Ф.Войно-Ясенецькому, його дослідженням зобов’язані своїм життям багато сотень поранених, що дає право поставити цього хірурга в один ряд з найвидатнішими лікарями нашого часу».

У 1946 році архієпископ Лука переїздить до Сімферополя, де очолює кримську єпархію. ^ За шістнадцять років управління Кримською єпархією владика Лука багато зробив для відбудови зруйнованих фашистами храмів, відновив у них богослужіння.

Певний час Валентин Войно-Ясенецький викладав у Кримському медичному інституті. Високого зросту, в окулярах, сивий, він неквапно заходив до аудиторії, спокійно ста­вав за кафедру. Слухали його уважно, бо ж від його слів і всього не­звичного образу старця з білою бородою віяло мудрістю і святістю. Вихованці вузу згадували, як В. Войно-Ясенецький у халаті, одяг­ненім поверх ряси, блискуче читав лекції з воєнно-польової хірур­гії. Щоправда, невдовзі спілкування викладача-сумісника з ауди­торією припинилося. Вимогу властей з’являтися на заняття лише у цивільному одязі владика сприйняв негативно і більше контактів з медінститутом не мав.

В останні роки Валентин Феліксович повністю втратив зір. Та служіння продовжував. Пацієнти тяглися до нього, і складні діагностичні питання він, хоч уже не бачив патології, незмінно вірно розв’язував.

Проповідницький спадок архієпископа Луки – «унікальне яви­ще в церковно-богословському світі нашого часу». Надзвичайно різноманітна тематика його спадщини: проповіді сто­суються євангельських читань, церковних свят, життєпису свя­тих, значення догматів віри і основ християнської моральності. І все ж виокремлюються головні напрями. Перший – заклик до єдності віри, до загального єднання у Бозі, до єднання любові всіх, що горять вірою в Бога. Другий – боротьба за чистоту християнського вчення. Третій – миротворча місія священика, захист миру. З його уст зву­чали заклики до подвигу діяльної любові, він словом наставляв вір­них очищати серця від гріховної нечистоти, брехні, переконував у необхідності покаяння.

Богословський спадок архієпископа Луки (трактат «Дух, душа, тіло» і численні проповіді та зібрання численних проповідей загальною кількістю 4500 машинописних сторінок) стали підставою для обрання у грудні 1954 року його почесним членом Московської духовної академії.

Святитель Лука спочив в день Всіх святих 11 червня 1961 року, похований у Сімферополі. В 1996 році канонізований Українською православною церквою. Мощі святителя Луки знаходяться в м. Сімферополі в Свято-Троїцькому кафедральному соборі.

(545)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *