У багатодітній сім’ї провізора міста Керчі Фелікса Войно-Ясенецького квітневого дня 1877 року народився хлопчик Валентин, якому судилося стати видатним діячем православної церкви і відомим ученим-хірургом. Долею було визначено так, що доктор медичних наук Валентин Феліксович Войно-Ясенецький вирішив стати священиком і, незважаючи на гоніння більшовицького режиму, переживши страхіття сталінських в’язниць, не відступився від Бога і завершив свій земний шлях архієпископом Сімферопольським і Кримським під іменем Луки.
Серед своїх ровесників Валентин ще з малих літ вирізнявся кмітливістю, жадобою до знань. Після навчання в Кишинівській, а згодом у Київській гімназіях, юнак вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Столиця Давньої Руси-України вразила його красою храмів. Валентин, володіючи талантом художника, відвідував київські церкви, малював з натури. Шукаючи свого покликання, на якийсь час їде до Німеччини, де навчається малярству у приватній школі. Після повернення з Мюнхена у нього вперше виявилася релігійність, що знайшла втілення в художніх вправах. В. Ф. Войно-Ясенецький згадував у своїх «Спогадах»: «Я кожного дня, а інколи й двічі на день, їздив до Києво-Печерської лаври, часто бував у київських храмах і вдома замальовував побачене в лаврі і храмах».
Однак вивчення права і захоплення малярством не стали визначальними при виборі професії. Юнак вирішує стати лікарем, щоб допомагати людям позбутися тілесної немочі.
1903 року по закінченні медичного факультету Київського університету юнак розпочинає шлях лікаря-практика. Наступного року з власної ініціативи їде на російсько-японську війну. У Читі молодий завідувач хірургічним відділенням зустрічає сестру милосердя красуню Ганну Василівну Ланську, якій судилося стати його дружиною. Та ще перед цією зустріччю Ганна дала обітницю безшлюбності, вирішила присвятити себе Богові. Пізніше у своїх «Спогадах» В. Ф. Войно-Ясенецький так оповів свою особисту драму: «Віддавшись за мене, вона порушила цю обітницю, і вночі перед нашим вінчанням у церкві, вона молилася перед іконою Спасителя і раптом їй здалося, що Христос відвернув Свій Лик і образ Його зник з кіоту. Це було, очевидно, нагадуванням про обітницю, і за порушення Господь тяжко покарав жінку нестерпними патологічними ревнощами…»
Працюючи земським лікарем у Симбірській, згодом Курській губерніях, В. Ф. Войно-Ясенецький багато часу віддавав науковим дослідженням, видрукував перші праці з медицини. Він багато оперує, формується як хірург широкої спеціалізації, працює в галузі порожнинної, очної хірургії, здійснює хірургічні втручання при пораненнях на серці, головному мозку, суглобах, кістках.
1916 року В. Ф. Войно-Ясенецький захищає у Московському університеті дисертацію на ступінь доктора медицини. У зв’язку з призначенням навесні 1917 року головним лікарем і хірургом міста Ташкента, переїздить з родиною до Узбекистану, де через два роки помирає від сухот дружина, залишивши йому четверо маленьких дітей.
Переживши гостру душевну кризу, Валентин Феліксович знайшов підтримку і розраду лише в Церкві. Він вивчає богослов’я і зближається з ташкентським духівництвом. Якось під час зустрічі з архієпископом Інокентієм, яка сталася на одному з єпархіальних з’їздів, той промовив: «Лікарю, а вам слід бути священиком».
Валентин Феліксович без жодних вагань пристав на пропозицію архієрея. 1921 року в день свята Стрітення Господнього він був рукопокладений у сан диякона, а через тиждень – пресвітера. Його призначають священиком Ташкентського кафедрального собору.
Коли Валентин Феліксович приймав священний чин, Святійший Патріарх Тихон наставляв його не залишати наукової та практичної медичної діяльності. Отець Валентин і далі лікував людей. Священик-лікар користувався надзвичайним авторитетом серед місцевих жителів. 1923 року отець Валентин, прийнявши чернецтво та ім’я Луки, стає єпископом. Зазначимо, що єпископ Лука був не лише видатним лікарем, але й талановитим художником. Ім’я його небесного покровителя — святого апостола і євангеліста Луки, – мало для владики особливий зміст, адже святий апостол і євангеліст Лука був і лікарем, і художником, який написав перші ікони Богоматері.
Архієрейську хіротонію здійснили у храмі маленького середньоазійського містечка за зачиненими дверима переслідувані більшовицькими безбожниками ієрархи. Звершилося те, до чого ще в юнацькі літа він відчував внутрішнє покликання. Можливо, в ту священну мить пригадався В. Ф. Войно-Ясенецькому випадок 1915 року. Він лише почав писати свою монографію «Нариси гнійної хірургії». І раптом його пронизала невідчепна думка: «Коли книга буде написана, на ній стоятиме ім’я єпископа». Отже, до цієї мети вів його Господь.
Того ж таки року єпископа-хірурга вперше заарештували. Ташкентські вірні та численні пацієнти на цю акцію влади влаштували сидячий страйк на залізничній колії. Впродовж двох десятиліть тюремні ув’язнення, заслання супроводжують владику — Архангельська область, Туруханський край…
1924 року закінчується строк заслання. З 1927 по 1930 рік він живе в Ташкенті, відсторонений від медичної діяльності. В квітні 1930 року знову заслання. 1934 року бунтівний хірург повертається до Ташкента, але роботи для неблагонадійної особи немає, і велет медицини працює в районній лікарні в Анжидані. Та все ж таки виходять у світ «Нариси гнійної хірургії», першим виданням. Праця стає науковою новиною. У 1935–1936 роках Войно–Ясенецький очолює в Ташкенті Інститут невідкладної хірургії, розробляє нові і нові операції.
Та приходить зловісний тридцять сьомий. Професор знову за гратами.
Почалася війна. Професор, який відбував заслання у Сибіру в селищі Велика Мурга, пише до Москви: «Як фахівець гнійної хірургії, можу надавати допомогу воїнам в умовах фронту або в тилу». Його лист, коли прийшла суцільна біда, не залишається без відповіді К. Ворошилова. Валентина Феліксовича переводять на поселення до Красноярська. Головний консультант ряду військових госпіталів Красноярська у чині архієпископа! Звичайно, таке не збігалося з більшовицькими атеїстичними устоями, але здоровий глузд переміг у грізний для країни час і «власти предержащие» відступили. Наприкінці 1943 р. він обіймає посаду консультанта госпіталів у Тамбові, одночасно залишаючись правлячим архієреєм. Як і раніше, архієпископ Лука поєднує службу священика з обов’язками хірурга. Він працює в госпіталях, передає свій досвід молодим лікарям.
Попри несприйняття ідеологічних засад лікаря влада мусила відзначити його ратний подвиг: він був нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». «Священний Синод, — згадував В. Войно-Ясенецький, — прирівняв моє лікування ранених до доблесного архієрейського служіння і надав мені сан архієпископа».
У 1944 р. Валентина Войно-Ясенецького за фундаментальну працю «Нариси гнійної хірургії» удостоєно Сталінської премії першого ступеня. Про величезний внесок ученого під час Другої світової війни писав тодішній народний комісар охорони здоров’я СРСР Г. Митєрєв: «В. Ф.Войно-Ясенецькому, його дослідженням зобов’язані своїм життям багато сотень поранених, що дає право поставити цього хірурга в один ряд з найвидатнішими лікарями нашого часу».
У 1946 році архієпископ Лука переїздить до Сімферополя, де очолює кримську єпархію. ^ владика Лука багато зробив для відбудови зруйнованих фашистами храмів, відновив у них богослужіння.
Певний час Валентин Войно-Ясенецький викладав у Кримському медичному інституті. Високого зросту, в окулярах, сивий, він неквапно заходив до аудиторії, спокійно ставав за кафедру. Слухали його уважно, бо ж від його слів і всього незвичного образу старця з білою бородою віяло мудрістю і святістю. Вихованці вузу згадували, як В. Войно-Ясенецький у халаті, одягненім поверх ряси, блискуче читав лекції з воєнно-польової хірургії. Щоправда, невдовзі спілкування викладача-сумісника з аудиторією припинилося. Вимогу властей з’являтися на заняття лише у цивільному одязі владика сприйняв негативно і більше контактів з медінститутом не мав.
В останні роки Валентин Феліксович повністю втратив зір. Та служіння продовжував. Пацієнти тяглися до нього, і складні діагностичні питання він, хоч уже не бачив патології, незмінно вірно розв’язував.
Проповідницький спадок архієпископа Луки – «унікальне явище в церковно-богословському світі нашого часу». Надзвичайно різноманітна тематика його спадщини: проповіді стосуються євангельських читань, церковних свят, життєпису святих, значення догматів віри і основ християнської моральності. І все ж виокремлюються головні напрями. Перший – заклик до єдності віри, до загального єднання у Бозі, до єднання любові всіх, що горять вірою в Бога. Другий – боротьба за чистоту християнського вчення. Третій – миротворча місія священика, захист миру. З його уст звучали заклики до подвигу діяльної любові, він словом наставляв вірних очищати серця від гріховної нечистоти, брехні, переконував у необхідності покаяння.
Богословський спадок архієпископа Луки (трактат «Дух, душа, тіло» і численні проповіді та зібрання численних проповідей загальною кількістю 4500 машинописних сторінок) стали підставою для обрання у грудні 1954 року його почесним членом Московської духовної академії.
Святитель Лука спочив в день Всіх святих 11 червня 1961 року, похований у Сімферополі. В 1996 році канонізований Українською православною церквою. Мощі святителя Луки знаходяться в м. Сімферополі в Свято-Троїцькому кафедральному соборі.
(545)